У парку біля офісу є дід, який щодня приходить із шаховою дошкою. Сідає на ту саму лавку, розставляє фігури – і чекає.

Бачу його щоранку, коли йду на роботу, і майже щодня в обід, коли вибігаю на каву. Іноді годинами ніхто не підходить. Він просто сидить навпроти порожнього стільця...

Учора в обідню перерву нарешті наважився сісти. У шахи я не дуже – пам’ятаю, як ходять фігури, і все. Програв хвилин за п’ятнадцять, навіть не зрозумів, як. Дід лише усміхнувся і почав розставляти фігури заново. 

Питаю: "А чого приходите щодня, навіть коли ніхто не сідає?". Він, не відриваючись від дошки: "А раптом сьогодні той день, коли сяде хтось цікавий. Не дізнаєшся, поки не прийдеш".

Поки я думав, що відповісти, він додав: "Знаєш, у шахи можна програти. А в очікуванні – ніколи. Бо поки чекаєш, ще нічого не вирішено".

Повернувся в офіс, а та фраза не йшла з голови. І досі не йде.

Ми боїмось чекати – здається, це пасивно, безсило. А насправді це єдина дія, яка завжди лишає шанс.

Найхоробріше, що може зробити людина, – це щодня приходити з порожнім стільцем навпроти і вірити, що сьогодні хтось таки сяде... 

Автор: sokurenko_ed 

Джерело: Threads Edvard 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Рейчел проти Миколи