Колись він подавав великі надії і вважався одним із найталановитіших українських шахістів. У 1990-му Михайло Бродський навіть здобув титул чемпіона України. Та з різних причин нині ми знаємо цю постать найперше як тренера. Успішного тренера.
Напередодні Всесвітньої шахової олімпіади наставник жіночої збірної України Михайло Бродський розповів у розгорнутому інтерв’ю e2e4 про те, звідки в нього така стійкість, щоб знаходитися на цій доволі нервовій посаді вже 15 років, чому засмутився, повернувшись додому з чемпіонської Олімпіади-2022 і як змінився за час повномасштабної війни.
е2е4: Пане Михайле, то правда, що в дитинстві вас вважали талановитішим за Василя Іванчука?
Михайло Бродський: Та ні. Василь – справжній геній. Він – визначне явище в шахах. У мене був талант, можливо, я не досяг всього, що міг би. З Іванчуком ми у дитинстві двічі зіграли внічию. Наступного разу зустрілися на чемпіонаті світу з бліцу, коли Василь вже був суперзіркою. Поєдинок з двох партій завершився нічиєю 1:1. Тому можу похизуватися рівним балансом у протистояннях з Іванчуком. Проте це буде не зовсім коректно, адже ми зустрічалися ще на дитячому рівні.
е2е4: У 1990-му, коли ви стали чемпіоном України, Іванчук участі в змаганнях не брав…
Михайло Бродський: То був, м’яко кажучи, не найсильніший чемпіонат України в історії. Так, я переміг, але більшістьі провідних шахістів тоді не виступали. Звісно, для мене то досягнення, але піком кар’єри вважаю період, коли став міжнародним гросмейстером. Крізь той чемпіонат України відібрався для участі в останньому чемпіонаті СРСР. То теж вже були змагання не того ґатунку, як раніше. Для мене він пам’ятний тим, що побачив Михайла Таля, який всього через рік потому помер. Помер 55-річним. Цьогоріч стільки ж виповнилося й мені. А тоді здавалося: це так багато, люди стільки не живуть. Таль на тому чемпіонаті СРСР виглядав дійсно погано. У нього, в принципі, проблеми зі здоров’ям були завжди, але тоді це було очевидно. На вигляд Михайлові Нехемійовичу було років 75...
е2е4: Озираючись назад і оцінюючи свій шлях вже з позиції тренера, гадаєте, чому не розкрили свого потенціалу сповна?
Михайло Бродський: Думаю, тому, що замало працював. І характер у мене не надто бойовий. Щоб досягти вершин, треба бути бойовитішим. А ще на дівчат відволікався. Колись, коли виступав за юнацьку збірну України, тренер Семен Палатник з Одеси казав: "Хлопці, у вас золоті часи – ні родини, ні жодних клопотів. Можете зосередитися виключно на шахах". Мені тоді здавалося інакше. Хотілося і погуляти, і в футбол пограти. На шахи, здавалося, часу ще буде вдосталь. Але це помилка.
Михайло Бродський
е2е4: Ви рано одружилися?
Михайло Бродський: Не сказав би. У 1993-му, мені тоді було 24. Цьогоріч 33 роки як ми з дружиною разом. Зустрічатися, звісно, почали раніше. По тих часах це було нормально. Зараз, мабуть, трохи зарано.
е2е4: Буремні 1990-ті – то був особливий час, коли людям часто було зовсім не до спорту, чимало хлопців ставали на шлях криміналу.
Михайло Бродський: Як на мене, для людей тоді відкрилися нові можливості. Скажімо, можна було, на відміну від "совка", займатися бізнесом. У СРСР спортсмени були обмежені. Коли покидали заняття, могли або тренувати, або йти на державну службу. Іншого не дано. Зрештою, бізнесмена з мене не вийшло. Так, дрібні заробітки. Скажімо, коли вирушав за власний рахунок на перші міжнародні турніри, перед тим брав з собою валізу мотлоху і на ринку в Польщі ним торгував. Щоб мати за що їздити на змагання. Потім почав отримувати якісь призові за вдалі виступи. Цього вистачало. На той час 100 доларів молодій парі вистачало, щоб прожити місяць. Коли в 1994-му став міжнародним гросмейстером, у матеріальному плані стало набагато легше.
е2е4: Коли ви зрозуміли, що у шахах не маєте перспектив?
Михайло Бродський: Нічого я не зрозумів. Просто десь на початку 2000-х так склалося, що мене почали запрошувати працювати в статусі особистого тренера. Спочатку для мене це був додатковий заробіток. А далі крок за кроком тренерська діяльність витіснила гравецьку. На жаль. Хоч ситуативно граю ще й понині, але міг би виступати частіше. І тепер, і особливо тоді. Зрештою, все ще може бути. Ні від чого не зарікаюся.
е2е4: Ваші перші підопічні ще грають у шахи?
Михайло Бродський: Так. Кілька років співпрацював зі знаменитою краматорською школою. Займався тоді і з Антоном Коробовим, і з Катериною Лагно, і з Юрієм Козубовим, але найбільше – з Олександром Арещенком та Захаром Єфименком. Ці хлопці зараз вже й самі тренери, але на піку кар’єри мали рейтинг вище 2700. Також був секундантом Павла Ельянова, у той час, коли він був шостим у рейтингу ФІДЕ. Також нетривалий час працював з польськими гросмейстерами Іветою Райліх та Бартеком Геберлою.
е2е4: Це у Краматорську ви почали схилятися до того, щоб працювати з дівчатами?
Михайло Бродський: Ні, бо там була лише Лагно. Можна сказати, що доленосні для мене події трапилися значно пізніше, в 2010-му, коли виник конфлікт у жіночій збірній України. За його підсумками у відставку подав нині, на жаль, покійний В’ячеслав Ейнгорн. Невдовзі після того мені зателефонували Аня Ушеніна, а потім Катя Лагно і повідомили, що я – один із кандидатів на посаду тренера збірної. Мою кандидатуру мала розглянути комісія Міністерства молоді і спорту, але думку шахісток теж враховували. На той час у мене також було трохи досвіду співпраці з Євгенією Долухановою, яка стала чемпіонкою України-2009. Також я вже працював старшим тренером харківської "Юридичної академії". Власне, працюю там і досі. Тож на пропозицію пристав.
Що цікаво, коли питання з моїм призначенням було вирішене, з’явився інший варіант. Перед жіночою збірною пріоритетною для мене була робота з Ельяновим. Павло в 2010-му разом зі збірною України став чемпіоном Всесвітньої шахової олімпіади. Очолював команду Володимир Тукмаков, у якого трохи згодом виникли розбіжності з керівництвом ФШУ щодо шляхів подальшого розвитку шахів узагалі і подальшої співпраці зі збірною зокрема. Крім того, наскільки я розумію, Володимир Борисович тоді вже отримав привабливу пропозицію – очолити чоловічу збірну Азербайджану. Тож на початку 2011-го Тукмаков зі збірної України пішов. Коли це сталося, отримав дзвінок від одного зі своїх вихованців Захара Єфименка. Він описав мені ситуацію і сказав, що хлопці за те, аби наступним тренером став я. Проте відмовився. "Я щойно пройшов один конкурс. Тепер що – відмовлятися і брати участь в іншому?" – питаю.
Михайло Бродський спостерігає за грою підопічних
е2е4: Не шкодуєте про те рішення? З дівчатами ж, мабуть, працювати складніше.
Михайло Бродський: Не шкодую. З дівчатами не складніше, а по-іншому. У цьому контексті мені завжди згадується цитата нині покійного Юрія Дохояна, які багато років був секундантом Гаррі Каспарова, а згодом тривалий час працював з дівчатами – був особистим наставником сестер Косінцевих і очолював збірну рф. Під керівництвом Дохояна росіянки виграли жіночу Олімпіаду і після таких успіхів його вирішили перевести на чоловічу збірну. Юрій Рафаелович був суворим дядьком. Правда, коли ми перетнулися, він був трохи розслабленішим. Вочевидь тому, що готувався до нового виклику. Попросив тоді його поради для молодого тренера. "Жіночі шахи – важкий наркотик, – здивував відповіддю Дохоян, після чого продовжив, - Звикнути важко, але кинути неможливо".
е2е4: Якими рисами треба володіти, щоб керувати жіночим колективом?
Михайло Бродський: Безумовно, треба бути гарним психологом. А ще – багато уваги приділяти як шаховим, так і нешаховим речам. Я постійно вчуся. Коли відпрацював перший рік, здавалося, що знаю майже все. Зараз, через 15 років, іноді ловлю себе на думці, що не знаю майже нічого і вдосконалюватися треба ще дуже сильно. Дуже важливо не проявляти якихось симпатій чи антипатій. Дівчата це відчувають прекрасно.
е2е4: Як ставиться до того, що ви працюєте з дівчатами, дружина?
Михайло Бродський: На диво – дуже спокійно. Звісно, якби на самому початку цього шляху дружина сказала категоричне "ні", всього цього не було б. Але на диво вона поставилася з розумінням. Хоча деколи не витримує: "Скільки можна? Ти на них весь час витрачаєш!" У мене ж ненормований робочий день. Звісно, не 24/7, але удосвіта чи пізно ввечері котрась з дівчат зателефонувати може.
е2е4: Жіночий спорт загалом і шахи зокрема супроводжуються гаммою емоцій у ситуаціях, які для чоловіків часто знаються незначущими. Довго до цього звикали?
Михайло Бродський: Ще й зараз буває непросто. Пригадую, перед першим для мене в статусі головного тренера жіночої збірної збору в Конча-Заспі перед чемпіонатом Європи-2011 дівчата згадували: "Після одного з попередніх Євро у тренера загострилася виразка шлунка. Інша поїздка – потрапив до лікарні з серцевим нападом". "Дівчата, що ви з ними робите?" - запитую. "Нічого особливого. Ми з усіма так", – спокійно відповідає Наталія Жукова. "Куди я потрапив?" – думаю. Власне, досі дивуюся. Але тримаюся.
е2е4: У принципі, більшість дівчат і досі в обоймі, тому, мабуть, вже можна було одне до одного звикнути.
Михайло Бродський: На перший для мене чемпіонат Європи склад команди був такий: Наталя Жукова, Інна Гапоненко, Анна Ушеніна, Марія Музичук та Катерина Лагно. Пізніше додалася Аня Музичук, котра на початку моєї діяльності виступала за Словенію. Вийшло, що після 2014-го вона замінила в команді Лагно. Інші залишаються. На окремих турнірах когось із цієї обойми змінювали Женя Долуханова, Настя Рахмангулова, потім додалися Юля Осьмак, Наталія Букса, торік дебютували Божена Піддубна і Настя Гнатишин. На цю Олімпіаду до складу відібралася також Таня Скарбарчук. Скажу так: зі всіма працювати комфортно. А що ще я вам можу сказати? (сміється) Мені здається, ми знаходимо спільну мову. Хоча, може, в дівчат інша думка.
е2е4: Наскільки складно створити гарний мікроклімат у жіночому колективі?
Михайло Бродський: Мені здається, що важко, хоча хтось може вважати, що ні. Як на мене, з допомогою асистентів гросмейстерів – Олександра Ковчана та Михайла Олексієнка нам це вдавалося. Від уваги й турботи керівництва Федерації шахів України, звісно, теж залежить чимало. Робочі моменти бувають і не все складається гладко, але спільними зусиллями мети досягаємо. У нашій команді зазвичай позитивна атмосфера. Гострі кути бувають, але намагаємося їх згладжувати. Такого, щоб виник колапс, за 15 років роботи ще не було. Іноді бували дуже складні ситуації, але нам вдалося знайти шляхи їх вирішення. Стреси, перенавантаження, емоції – все це супутні явища. Головне, що у всіх є розуміння, що маємо спільно працювати на результат. А результат наша команда показує стабільно хороший.
Михайло Бродський разом із підопічними на п'єдесталі Олімпіали-2022
е2е4: Мабуть, Олімпіада-2022, яку наша команда виграла в час, коли ледь почалася повномасштабна війна, згадується по-особливому?
Михайло Бродський: Звісно. Ми всі згуртувалися, щоб достойно представити Україну в ці трагічні миті. То була перемога не завдяки, а всупереч. Змоги вести централізовану підготовку ми не мали. Та й у принципі не всі дівчата могли регулярно тренуватися. Скажімо, Аня Ушеніна кілька місяців перебувала в Харкові, місто, яке знаходилося під постійними обстрілами. Ворог стояв на околицях міста. Лише згодом Аня разом з мамою та бабусею переїхали на Закарпаття, а звідти – у Францію. Сестри Музичук знаходилися в Іспанії. Наталка Букса, звісно, була в Баку, разом з чоловіком, азербайджанським гросмейстером Рауфом Мамедовим. Втім, дівчата згуртувалися і перемогли.
Як же образливо нам було, коли реакцією на цю видатну перемогу став повний ігнор удома – як від Федерації шахів України, так і від Міністерства молоді і спорту. Маю на увазі привітання, бо всі передбачені законодавством матеріальні стимули дівчата отримали. А ось публічно складалося враження, що нашої перемоги не було. Тодішнє керівництво ФШУ нас проігнорувало повністю, президент навіть не спромігся привітати по телефону. Потім телефоную, сам згадую про нашу перемогу і чую: "А, так, молодці". Так, війна. Але щоб повна відсутність реакції? Натомість команду на офіційних ресурсах привітав Президент України Володимир Зеленський. Втім, від безпосередніх керівників з ФШУ та Мінмолодьспорту не було жодної реакції. На щастя, зараз ситуація змінилася в ліпший бік кардинально. Напередодні цьогорічної Олімпіади відчуваємо всіляку підтримку. Приємно, що вдалося провести Відбірковий турнір в Ужгороді.
е2е4: Може, саме така реакція на перемогу відштовхнула від команди сестер Музичук?
Михайло Бродський: Знаєте, в 2022-му всі дівчата їхали виступати за країну. Без вагань. Бо в країні війна. Про жодні матеріальні стимули ніхто не згадував.
е2е4: Скажіть, сестри Музичук втрачені для збірної назавжди?
Михайло Бродський: Я так не вважаю. Безумовно, питання складне і в кожного є своя правда. Мені не зовсім близька позиція, яку зайняли Анна і Марія. Мені відомо, що нинішній президент ФШУ Олександр Камішин і виконавчий директор Володимир Ковальчук наприкінці 2024-го – на початку 2025 року розмовляли з сестрами та їх батьками. Подробиць бесіди не знаю, але компромісу досягти не вдалося, тому ми провели без Музичук і минулий, і поточний роки. Звісно, я зацікавлений, щоб Анна і Марія повернулися. Для нас то буде суттєве підсилення.
е2е4: Чи варто враховувати морально-етичну складову і благати людей виступати за країну в час повномасштабної війни?
Михайло Бродський: Благати точно не варто. Про повернення може йти мова, якщо буде відновлений розумний діалог. Я знаю, що Федерація шахів України до такої розмови відкрита. Якщо одна зі сторін не займе неконструктивної позиції, порозуміння можна знайти. Хоча, звісно, влізти людям у голову і зрозуміти, що вони думають насправді неможливо. Поки, наскільки мені відомо, конфліктів, після яких мости спалюються остаточно, не було. Та навіть у таких ситуаціях люди через час сходяться знову.
е2е4: Давайте продовжимо тему війни. Скажіть, скількох обдарованих шахісток Україна втратила за ці чотири з половиною роки?
Михайло Бродський: Багато. Відразу згадаю харків’янку Марію Бердник, онуку видатного гросмейстера Володимира Савона. Вона подавала великі надії, здавалася мені готовою кандидаткою в збірну. Але після початку Великої війни Маша виїхала до Франції, поступила там до університету, стала наймолодшою стажеркою у французькому відділенні компанії Intel, пішла цим шляхом і покинула шахи взагалі. Софія Гризлова з Чорноморська на Одещині та киянка Марія Манько вже представляють Швейцарію. Надавав вам лише три прізвища. Ці втрати дуже відчутні. А є ще менш значимі. І остаточної статистики ми ще не знаємо, не знаємо, чи всі дівчата продовжують грати в шахи, чи ті, хто продовжує, ще хочуть асоціювати себе з Україною. Я наполягаю на тому, що ми повинні боротися за кожну людину, за всіх, хто потенційно може принести користь українським шахам. Маємо переконувати, підтримувати, можливо, надавати допомогу шахістам і їх тренерам. Працювати треба з кожним окремо взятим випадком.
е2е4: Наскільки за чотири з половиною роки повномасштабної війни змінилися ви?
Михайло Бродський: Мені здається, що не змінився, але вочевидь це не так. Тому однозначну відповідь мені дати важко. На початку великої війни я переїхав до Львова, потім повернувся до Харкова, де мені найкомфортніше навіть за умови, що нас постійно обстрілюють. А ще під час війни перестав спілкуватися з людьми, які цього не хочуть. Не бажає людина зі мною контактувати – не докладатиму зусиль, щоб вона стала прихильнішою. Коло спілкування в мене звузилося. Навіть без урахування певної кількості колег, які залишилися по той бік кордону. Про контакти з ними не може бути мови.
е2е4: Хтось із них намагався з вами контактувати?
Михайло Бродський: Лічені люди. Цим людям можу з чистим сумлінням потиснути руку. Але їх дуже небагато. І мене це вразило. Чомусь гадав, що нормальних людей більше. Окремих, звісно, після певних висловлювань відправив у напрямку російського воєнного корабля сам...
Автор: Іван Вербицький
Фото з відкритих джерел
