У середньовічній Європі шахи були тісно пов’язані з придворною культурою. Уміння грати вважалося престижною навичкою та ознакою освіченості представників знаті.
Ще на початку XII століття Петрус Альфонсі у трактаті Disciplina clericalis назвав сім занять, гідних освіченої людини: верхову їзду, плавання, стрільбу з лука, кулачний бій, соколине полювання, гру в шахи та складання віршів.
Цей перелік не був обов’язковою шкільною програмою в сучасному розумінні. Проте він показує, яке місце шахи посідали серед навичок, пов’язаних із придворним вихованням.
Шахівниця як модель суспільства
На початку XIV століття італійський домініканець Якобус де Цессоліс створив працю Liber de moribus hominum et officiis nobilium sive super ludo scacchorum – "Книгу про звичаї людей та обов’язки знаті, або Про шахову гру".
Автор використав шахівницю як алегорію середньовічного суспільства. Король, королева, лицарі та інші фігури уособлювали представників вищих станів, а пішаки – різні професії: землеробів, ремісників, торговців, лікарів, міських службовців та інших мешканців міста.
Праця Якобуса де Цессоліса стала одним із найпоширеніших творів пізнього Середньовіччя. Вона збереглася більш ніж у ста рукописах, а її англійська версія The Game and Playe of the Chesse, надрукована Вільямом Кекстоном у 1470-х роках, увійшла до числа перших друкованих книг англійською мовою.
Шахи як символ залицяння
У середньовічному мистецтві партія між чоловіком і жінкою часто ставала метафорою куртуазного кохання. На рукописних мініатюрах та різьблених кістяних футлярах для дзеркал XIV століття можна побачити закохану пару за шахівницею.
У музейних описах такі сцени трактують як символ любовного суперництва, залицяння та "боротьби" за серце дами. Тож шахи при дворі були не лише інтелектуальним заняттям, а й частиною культурної мови своєї епохи.
