Герой цього інтерв’ю присвятив більше двох десятків років розвитку шахів в Україні: виховав сотні сильних шахістів, був арбітром та співорганізатором десятків престижних змагань всеукраїнського та міжнародного рівня, активно бере участь у діяльності чотирьох комісій Федерації шахів України... І не зупиняється на досягнутому, а продовжує підкорювати нові професійні вершини

Знайомтеся – кандидат у майстри спорту України, старший тренер відділення шахів ДЮСШ №3 міста Кривий Ріг та виконавчий директор Федерації шахів міста Кривий Ріг, виконавчий директор Федерації шахів Дніпропетровської області, суддя національної категорії та арбітр ФІДЕ Вадим Казмірук. 

Про власний шлях  

е2е4: Вадиме, у вас є досвід у різних аспектах шахового життя, тому, впевнений, бесіда буде цікавою. З 2001 року ви працюєте тренером, в 2010-му виконали норму кандидата в майстри спорту, в 2018-му стали суддєю національної категорії... Тобто – вже 25 років ви присвячуєте своє життя шахам. Якби була можливість повернути час назад, чи обрали б шахи як професію ще раз і чому? 

Вадим Казмірук: Так, якби була можливість повернути час назад, я, найімовірніше, знову обрав би шахи своєю професією. Передусім тому, що шахи розвивають і поєднують у собі саме ті якості, які мені близькі та відповідають моєму характеру: стратегічне й логічне мислення, дисципліну, вміння планувати, аналізувати та приймати виважені рішення. Саме через шахи я маю можливість повною мірою реалізовувати себе як особистість.

Окрім того, я щиро люблю навчати людей – як дітей, так і дорослих. Для мене тренерська діяльність – це не просто робота, а справжнє покликання. Найбільше натхнення отримую від успіхів учнів. Коли бачу їхній прогрес, перемоги та особистісне зростання, це додає мені енергії, мотивації й бажання рухатися вперед, розвиватися самому та допомагати розкривати потенціал іншим.

е2е4: Розкажіть, як ви прийшли у шахи? В якому віці та як познайомилися з грою? Як розвивалися як спортсмен? І коли момент зрозуміли, що шахи – серйозно і надовго?

Вадим Казмірук: Мій шлях у шахах був доволі незвичним. Я потрапив до них майже випадково і, за сучасними мірками, досить пізно – у 14 років. Сьогодні в такому віці багато перспективних шахістів уже мають серйозні спортивні досягнення, а дехто навіть завершує юнацьку кар’єру. Я ж тоді лише вперше переступив поріг шахового гуртка ДЮСШ у Кривому Розі.

У моїй родині ніхто не грав у шахи. Мене захопила гра літніх людей, які збиралися у дворі. Спостерігаючи за ними, почав цікавитися шахами, розпитувати, намагатися щось зрозуміти... Це були часи, коли не існувало ні інтернету, ні комп’ютерів, тому будь-яка інформація була справжньою цінністю. Усе, що вдавалося дізнатися, я отримував від людей, які грали у дворі. Справжнє знайомство з шахами відбулося вже в ДЮСШ. Саме там тренери заклали фундамент моїх знань, навчили основ гри та допомогли зробити перші кроки у шаховому світі.

Водночас шахи не були моїм єдиним захопленням. Як і багато дітей того часу, я відвідував різні гуртки: фотогурток, гурток радіоелектроніки, вивчав азбуку Морзе та мав чимало інших інтересів. Проте з часом саме шахи почали займати дедалі важливіше місце в моєму житті.

Через те, що я почав займатися шахами досить пізно, великих спортивних досягнень як гравцеві мені досягти не вдалося. У 17 років я виконав норматив першого розряду, а одним із найкращих результатів вважаю шосте місце на чемпіонаті Дніпропетровської області серед дорослих. На той час склад учасників зібрався дуже сильний, тому для мене це був хороший результат. Водночас я розумів, що навряд чи зможу повністю реалізувати свої спортивні амбіції саме як шахіст.

Під час навчання в університеті вирішив спробувати працювати тренером. Спочатку це була чверть ставки, згодом – пів ставки в тій самій ДЮСШ, де колись навчався сам. Водночас пробував себе в інших сферах, працював на різних посадах – від кур’єра та оператора комп’ютерного набору до охоронця хлібозаводу та бухгалтера. Цей досвід був корисним, але жодна з цих професій не приносила мені того задоволення, яке я відчував, працюючи з дітьми та навчаючи їх шахам.

Після закінчення університету за спеціальністю "Фінанси" переді мною постало питання вибору професійного шляху. Саме тоді зрозумів, що хочу пов’язати життя з шахами. Ця робота надихала мене, я із задоволенням ішов на тренування, а від успіхів учнів отримував величезне моральне задоволення. До того ж заробітна плата тренера була не меншою, ніж та, яку мені пропонували як молодому спеціалісту у фінансовій сфері. Згодом я здобув і другу вищу освіту за спеціальністю "Фізичне виховання", адже на той час це було необхідною вимогою для тренерської діяльності.

Приблизно у 2004 році я остаточно зрозумів, що шахи – серйозно і надовго. Відтоді жодного разу не пошкодував про свій вибір. Якщо як спортсмену мені не вдалося повністю реалізувати свої амбіції, то як тренер, вважаю, я зміг досягти значно більшого. Саме успіхи учнів стали для мене головними перемогами і найкращим підтвердженням того, що свого часу зробив правильний професійний вибір.

Про тренерську діяльність 

е2е4: Як я зазначав на початку інтерв’ю, ви маєте досвід у різних аспектах шахового життя. Почнемо з тренерства. За цей час ви працювали, мабуть, з сотнями дітей. Як змінювався з роками портрет юного шахіста? Чи відрізняються чимось сьогоднішні відвідувачі шахових гуртків (секцій) від тих, кого ви тренували 10–20 років тому?

Вадим Казмірук: Безумовно, сучасне покоління дітей відрізняється від того, з яким ми працювали на початку 2000-х. Але я б не сказав, що воно краще чи гірше – воно просто інше. Якщо раніше шахам доводилося конкурувати насамперед зі спортивними майданчиками, футболом чи іншими дворовими іграми, де діти проводили майже весь вільний час, то сьогодні головними конкурентами стали гаджети, соціальні мережі та інтернет. Це нова реальність, і ми, тренери, маємо її враховувати.

Сучасні діти значно швидше сприймають нову інформацію, легше освоюють сучасні технології, швидше знаходять потрібні матеріали та загалом мають інший темп мислення. Це відкриває нові можливості й для тренерської роботи. Ми не боремося з технологіями – навпаки, намагаємося зробити їх союзниками. Сучасні шахові платформи, такі як Lichess і Chess.com, дозволяють поєднати інтерес дітей до цифрового світу з навчанням шахам. Для них це звичне середовище, а для тренера – ще один ефективний інструмент навчання, аналізу партій і мотивації.

Разом із тим є й певні виклики. Через велику кількість інформації та постійний потік цифрового контенту дітям інколи складніше довго концентрувати увагу на одному завданні. Тому сьогодні тренеру недостатньо просто добре знати шахи – потрібно вміти зацікавити дитину, зробити заняття динамічними, різноманітними й такими, щоб вона із задоволенням приходила на тренування.

Переконаний, що кожне нове покоління має свої сильні сторони. Завдання тренера – не порівнювати дітей із тими, які були, скажімо, 20 років тому, а зрозуміти їх, знайти підхід і допомогти максимально розкрити потенціал.

е2е4: У сучасному світі у дітей здебільшого є доступ до комп’ютера, гаджетів та інтернету. Як ви зазначили, відповідаючи на попереднє питання, з одного боку – діти відволікаються на це, з іншого – сучасні технології дуже допомагають розвиватися. Для ваших учнів, за вашими спостереженнями, смартфони та комп’ютери є більше помічниками у вивченні шахів чи все ж таки предметами, які заважають концентруватися на досягненні результату? І у зв’язку з цим, як, на вашу думку, змінилася роль тренера протягом останніх десятиліть? Адже раніше тренер був джерелом знань та досвіду, а зараз у нього є конкуренти – дитина відкриває Ютуб і може отримати знання й без тренера.

Вадим Казмірук: У сучасному світі вже неможливо уявити підготовку конкурентоспроможного шахіста без використання комп’ютерів, гаджетів і спеціалізованих шахових платформ, про які згадував раніше. Саме вони сьогодні є одним із головних інструментів навчання та вдосконалення майстерності.

Завдяки сучасним онлайн-ресурсам шахіст може вирішувати тактичні задачі, вивчати дебюти, аналізувати власні партії, досліджувати типові позиції мітельшпілю та ендшпілю, працювати з величезними базами партій найсильніших гросмейстерів. Це значно розширює можливості для навчання і робить його більш ефективним.

Якщо ми ставимо за мету досягати високих спортивних результатів, то використання таких платформ як Lichess, Chess.com, сучасних шахових баз даних і шахових рушіїв, уже не є перевагою – це необхідність. Сьогодні практично неможливо уявити підготовку до сильного суперника без аналізу його партій або без використання сучасних програм для перевірки власних ідей.

Разом із тим я не вважаю, що технології можуть повністю замінити тренера. Безумовно, вони взяли на себе значну частину технічної роботи: аналіз позицій, пошук тактичних ресурсів, перевірку варіантів... У цьому сенсі сучасні програми інколи виконують те, що раніше вимагало багатьох годин роботи тренера.

Проте роль тренера сьогодні стала навіть важливішою, ніж раніше. Адже тренер – це не лише джерело знань. Він допомагає вибудувати систему підготовки, визначити правильний напрямок розвитку, мотивує, підтримує психологічно, навчає приймати рішення й ділиться тим практичним досвідом, який не може дати жодна комп’ютерна програма. Тому я не бачу конкуренції між тренером і сучасними технологіями. Навпаки, вони повинні працювати разом. Комп’ютер, шахові бази та спеціалізовані платформи – потужні інструменти, а завдання тренера – навчити дитину правильно ними користуватися. Саме таке поєднання сьогодні дає найкращий результат і дозволяє виховувати конкурентоспроможних шахістів.

е2е4: Під час інтерв’ю з юними шаховими зірками я завжди розпитую їх про тренування, про те, як поєднують навчання у школі, заняття шахами та інші хобі. Для себе зробив висновок, що спортивний успіх складається з: природна схильність до гри у шахи, щирий інтерес дитини, всебічна підтримка близьких та професіоналізм тренера. Чи погоджуєтеся ви з цим твердженням? І з чого, на вашу думку, складається спортивний успіх дитини-шахіста?

Вадим Казмірук: Так, безумовно, спортивний успіх, і не лише в шахах, а й у будь-якому виді спорту, складається з багатьох чинників. Важко виділити якийсь один, адже лише їхнє поєднання дає результат.

Передусім дитина повинна мати природні здібності. Не менш важливо, щоб перший тренер зміг зацікавити її, прищепити любов до шахів і зробити так, щоб заняття приносили задоволення. Саме на початковому етапі закладається фундамент майбутнього розвитку.

Далі надзвичайно важливим стає партнерство між тренером, дитиною та батьками. Я завжди кажу, що успішний юний спортсмен – це результат спільної роботи всієї команди. Тренер відповідає за навчальний процес і спортивний розвиток, батьки – за підтримку, виховання, дисципліну та створення необхідних умов удома, а дитина повинна бути готовою працювати, слухати й постійно вдосконалюватися.

Але якщо ми говоримо вже про спорт вищих досягнень, то одних лише здібностей недостатньо. На мою думку, у таких випадках дитина повинна мати справжній талант. Крім того, дуже важливо, щоб вона зростала в сильному шаховому середовищі. Коли поруч є сильніші суперники та партнери по тренуваннях, прогрес відбувається значно швидше. Постійна конкуренція мотивує, змушує працювати над собою і не дозволяє зупинятися у розвитку.

Не можна оминути й фінансову складову. Сучасний спорт потребує чималих ресурсів. Дитина повинна мати можливість регулярно брати участь у змаганнях, тренувальних зборах, працювати з якісними навчальними матеріалами та сучасними онлайн-платформами. Дуже важливо якомога раніше отримати досвід участі в чемпіонатах України, Європи, світу, міжнародних опенах... Саме такі змагання не лише дають безцінний досвід, а й мотивують рухатися вперед і ставити перед собою нові цілі.

Водночас важливо пам’ятати, що всі діти різні, як і їхні цілі. Не кожен приходить у шахи, щоб стати чемпіоном світу, і це абсолютно нормально. Для когось головне – навчитися мислити, стати більш дисциплінованим і впевненим у собі, для когось – виконати спортивний розряд, а хтось прагне найвищих спортивних вершин. Завдання тренера – допомогти кожній дитині максимально реалізувати саме її потенціал.

Шахове тренування у розпалі

Тому переконаний, що успіх шахіста – це завжди поєднання природних здібностей, наполегливої праці, професіоналізму тренера, підтримки батьків, сильного спортивного середовища та можливостей для постійного розвитку. Саме сукупність цих факторів зрештою визначає результат.

е2е4: Наскільки, на вашу думку, під час тренувань важливо приділяти увагу психологічній підготовці шахіста? І на ваших уроках є окремо виділений час для цього? Або цьому приділяється увага поміж іншим в процесі тренування?

Вадим Казмірук: Я вважаю, що шахи – це один із небагатьох видів спорту, де психологічна підготовка спортсмена може бути чи не вирішальним фактором під час гри. Особливо це проявляється у складних партіях та, звичайно, у цейтноті, коли виникає дефіцит часу. У такі моменти дуже важливо, щоб шахіст не розгубився, залишався зібраним, концентрованим і стресостійким. Навіть дуже добре підготовлений спортсмен може не показати свій рівень, якщо не впорається з психологічним навантаженням.

Чи можна це тренувати? Безумовно. Я вважаю, що психологічну підготовку можна і потрібно тренувати. Але тут, на мою думку, є певна проблема: в Україні нам поки що не вистачає фахівців, які б глибоко розуміли саме специфіку шахового спорту. У нас є спортивні психологи, але шахи мають свою специфіку, і далеко не кожен фахівець може працювати саме з проблемами шахістів. Я вважаю, що особливо на рівні збірної України було б дуже корисно мати спеціаліста, який безпосередньо працював би зі спортсменами та допомагав їм підтримувати правильний психологічний стан і готуватися до найвідповідальніших міжнародних змагань.

Що стосується моїх тренувань, то окремого уроку чи спеціально виділеного часу саме на психологічну підготовку у мене немає. Але ця робота постійно присутня в тренувальному процесі, а особливо під час змагань. Зі свого боку, використовуючи власний досвід спортсмена, тренера та судді, я намагаюся пояснювати дітям важливі психологічні моменти: як правильно налаштовуватися на партію, як не втрачати концентрацію після помилки, як реагувати на поразку, як працювати з емоціями та, найголовніше, як правильно аналізувати власні помилки. Я завжди намагаюся пояснити дітям, що поразка – це не кінець, а можливість зрозуміти, що саме ти зробив неправильно і що потрібно змінити, аби наступного разу зіграти краще. Якщо шахіст навчиться спокійно аналізувати власні помилки, не шукати виправдань і робити правильні висновки, це буде дуже важливою частиною його прогресу.

Я роблю все, що можу, використовуючи свої знання та досвід. Але водночас чудово розумію, що моїх знань у цій сфері іноді недостатньо. Хотілося б, щоб у майбутньому до роботи з нашими шахістами активніше залучалися досвідчені фахівці саме зі спортивної психології, які розуміють специфіку шахів. Це могло б дати нашим спортсменам додаткову перевагу на найвищому рівні.

е2е4: З якими проблемами ви стикаєтесь під час організації тренувального процесу зараз? І можливо, в минулому були якісь проблемні питання, які ви вирішили і готові поділитися своїм досвідом з тими тренерами, які будуть читати це інтерв’ю?! 

Вадим Казмірук: На сьогодні якихось серйозних проблем в організації тренувального процесу не відчуваю. Я працюю тренером-викладачем у ДЮСШ №3 міста Кривий Ріг, і за останні десять років нам, відверто кажучи, немає на що скаржитися. Ми маємо один із найкращих шахових клубів України, потужну міську та обласну федерації шахів, які постійно допомагають у розвитку нашого виду спорту.

Дуже важливо й те, що в нас працює команда тренерів. На мою думку, це один із ключових факторів успіху. Яким би досвідченим не був тренер, самому працювати дуже складно. Потрібні колеги, з якими можна обмінюватися досвідом, разом організовувати турніри, обговорювати методику навчання, допомагати один одному. Крім того, здорова професійна конкуренція між тренерами також сприяє розвитку. Чим більше в місті чи області шахових осередків і кваліфікованих тренерів, тим цікавіше дітям і тим швидше прогресують найталановитіші шахісти. Конкуренція повинна бути не між людьми, а між ідеями, методиками та бажанням зробити свою роботу ще краще!

Звичайно, так було не завжди. Були часи, коли фінансування практично не існувало, а всі витрати на поїздки до змагань лягали на плечі батьків. На жаль, далеко не кожна родина могла собі це дозволити, через що багато здібних дітей втрачали дорогоцінний час, можливості для розвитку, а іноді й зовсім залишали шахи. Були й періоди, коли в місті фактично працювала лише одна шахова школа і дуже бракувало тренерів. Це також негативно впливало на розвиток шахів. Саме тому сьогодні я ще більше ціную те, що ми маємо можливість працювати великою командою.

Вадим Казмірук з ученицями 

Як приклад успішної системної роботи я відзначив би Львівщину. Там функціонують кілька потужних шахових осередків, які охоплюють майже всю область. Вони не заважають один одному, а навпаки – співпрацюють, створюють здорову конкуренцію та спільно розвивають шаховий рух. На мою думку, саме до такої моделі варто прагнути й іншим регіонам України.

Молодим тренерам я хотів би побажати не боятися звертатися по допомогу до колег і не намагатися робити все самотужки. Великих результатів значно легше досягати тоді, коли є команда однодумців. І, звичайно, потрібно постійно працювати над розширенням можливостей для дітей: шукати підтримку серед місцевої влади, спонсорів, меценатів та всіх небайдужих людей, які готові вкладати кошти у розвиток дитячого спорту. Саме завдяки такій спільній роботі можна створити умови, за яких талановиті діти матимуть можливість повністю реалізувати свійпотенціал.

е2е4: Ким зі своїх учнів найбільше пишаєтесь?

Вадим Казмірук: Безумовно, за роки тренерської роботи мені є чим пишатися. За цей час я підготував чимало шахістів-розрядників, але найбільше задоволення приносить те, що окремі мої вихованці змогли досягти високих результатів не лише на всеукраїнському, а й на міжнародному рівні.

Серед них насамперед хочу відзначити Юліану Мінаєву – майстра спорту України, чемпіонку України з блискавичних шахів серед жінок 2023 року, віцечемпіонку Європи зі швидких шахів та блискавичної гри, багаторазову призерку чемпіонатів України серед дівчат. Вона також входила до складу національної збірної України.

Ще один мій вихованець – Василь Лях, майстер спорту України та майстер ФІДЕ, багаторазовий чемпіон і призер чемпіонатів України у своїх вікових категоріях, який також представляв нашу державу у складі збірної України.

Особливо приємно, що на зміну старшому поколінню приходять нові талановиті діти. Великі надії покладаю на Каріну Третьякову, яка минулого року стала чемпіонкою України з рапіду серед дівчат до 8 років, а також на Еріка Карапетяна. Незважаючи на те, що йому лише сім років, він уже виборов дві медалі чемпіонату України у віковій категорії до 8 років. Переконаний, що про цих юних шахістів ми ще неодноразово почуємо в майбутньому!

Для мене дуже важливо, що після успішних випускників приходить нове покоління здібних дітей. Це означає, що тренерська робота не зупиняється ні на мить – завжди є нові цілі, нові виклики й нові перемоги, до яких потрібно разом іти. Я щиро радію успіхам кожного свого вихованця. Адже для тренера найбільша нагорода – не власні титули, а досягнення учнів. Саме вони надихають працювати ще більше, постійно вдосконалюватися і з упевненістю дивитися в майбутнє. 

Про роботу арбітром 

е2е4: Багато тренерів приходять у шахове суддівство поступово: спочатку організовують і судять невеликі турніри для своїх вихованців шахового гуртка (секції) і потім поступово доростають як арбітри до більш масштабних турнірів. Розкажіть, як у вас це відбувалося? І як отримали звання арбітра ФІДЕ? 

Вадим Казмірук: Мій шлях у суддівстві багато в чому схожий на шлях більшості шахових арбітрів. Починаючи працювати тренером, ти неминуче стикаєшся з необхідністю добре знати правила шахів, порядок проведення змагань, умови виконання спортивних розрядів і звань. Тобто перші кроки в суддівстві більшість тренерів роблять ще на початку своєї професійної діяльності.

Так сталося і в мене. Спочатку я організовував турніри на виконання розрядів у своїй спортивній школі, проводив районні змагання, допомагав із суддівством різних місцевих турнірів. Поступово досвіду ставало більше, а в Кривому Розі на той час відчувався дефіцит кваліфікованих суддів. Я був молодим, мені було цікаво розвиватися, тому із задоволенням погоджувався працювати на все більш відповідальних змаганнях.

Згодом так склалося, що майже всі значущі шахові турніри нашого міста потребували суддівської допомоги. Часто виникала ситуація, коли сильні шахісти хотіли брати участь у змаганнях як гравці, а судити було просто нікому. Тому поступово я став головним арбітром більшості міських турнірів, а згодом почав працювати і на чемпіонатах Дніпропетровської області, а потім – на всеукраїнських змаганнях.

Важливу роль у моєму становленні як судді відіграв справжній суддівський гуру – нинішній голова колегії суддів Федерації шахів України Олег Григорович Товчига. Коли я був ще молодим і недосвідченим арбітром, саме він дуже багато чому мене навчив, передавав свій досвід і давав можливість професійно зростати.

Він залучав мене до суддівства чемпіонатів України. Для мене це була чудова можливість не лише отримувати необхідні довідки про суддівство, які згодом дозволяли виконувати вимоги для отримання нових суддівських категорій, а й безпосередньо набувати практичного досвіду на змаганнях найвищого рівня.

Дуже часто я приїжджав на чемпіонати України як тренер зі своїми учнями, але паралельно мав можливість працювати і в суддівській колегії. Таким чином, я міг поєднувати тренерську роботу з практикою суддівства, поступово набиратися досвіду та професійно зростати.

Я дуже вдячний Олегу Григоровичу за цю довіру та можливості, які він мені свого часу надав. Думаю, що без такого наставника мій шлях у суддівстві міг би бути значно довшим і складнішим. І сьогодні, коли я вже сам працюю в президії колегії суддів, розумію, наскільки важливо давати молодим арбітрам такі ж можливості для розвитку, які свого часу отримав я.

Крок за кроком я зростав як арбітр: виконав норматив першої суддівської категорії, згодом – національної категорії, набував практичного досвіду, працював на дедалі більш відповідальних турнірах. Наступним етапом стало отримання звання арбітра ФІДЕ. Для цього необхідно було виконати всі встановлені вимоги: відсудити визначену кількість всеукраїнських змагань, пройти міжнародний семінар арбітрів ФІДЕ та успішно скласти іспит, який я проходив у Києві. Після цього отримав звання арбітра ФІДЕ.

Є серед шахістів  такий жарт: арбітрами стають ті, хто вже перестав бути шаховими гравцями. І, чесно кажучи, у цьому є частка правди. З того моменту, як я повністю зосередився на тренерській та суддівській діяльності, часу на власну шахову практику майже не залишилося. Як професійний гравець я вже понад тринадцять років практично не виступаю. Увесь свій вільний час присвячую або роботі з учнями, або суддівству на турнірах. І хоча іноді сумую за грою, розумію, що саме такий вибір дав мені можливість реалізувати себе на інших, не менш важливих напрямах шахового життя.

е2е4: У середині липня місто Дніпро прийняло 1-й етап "Кубку шахових зірок" – української версії Grand Chess Tour. На цьому турнірі ви були головним арбітром. Розкажіть, будь ласка, про це змагання з вашої точки зору – як співорганізатора та головного арбітра. І на яких ще престижних турнірах до цього були в якості арбітра?

Вадим Казмірук: За роки суддівської діяльності мені пощастило працювати на великій кількості престижних змагань. Загалом я був арбітром більш ніж на тридцяти чемпіонатах України як лінійний суддя та майже на десяти чемпіонатах України як головний арбітр. Крім того, судив велику кількість чемпіонатів Дніпропетровської області та турнірів у рідному Кривому Розі.

Якщо говорити про міжнародний досвід, то поки що мені лише одного разу довелося працювати за межами України. Це був юнацький чемпіонат Європи зі швидких шахів та блискавичної гри у Словенії в 2023 році. На сьогодні це, мабуть, найпрестижніший і найвідповідальніший турнір у моїй суддівській кар’єрі. Робота на такому рівні дала безцінний досвід, і я щиро сподіваюся, що попереду буде ще чимало міжнародних змагань. Водночас кожен турнір по-своєму особливий.

Щодо моєї роботи на 1-му етапі "Кубку шахових зірок" у Дніпро, то для мене це був, мабуть, наймасштабніший турнір за кількістю учасників – майже двісті шахістів! Змагання проходили у чудовому приміщенні, були організовані на дуже високому рівні й залишили надзвичайно приємні враження. Особливість цього турніру для мене полягала ще й у тому, що я був не лише головним суддею, а й одним зі співорганізаторів заходу. Тому доводилося одночасно координувати роботу суддівської колегії та вирішувати багато організаційних питань.

Звичайно, перед початком був певний рівень хвилювання – хотілося, щоб усе пройшло бездоганно. На щастя, командна робота дала чудовий результат, і, на мою думку, як суддівство, так і організація турніру заслуговують на найвищу оцінку.

Особливо цінним для мене є те, що подібні масштабні шахові заходи проводяться саме зараз, під час війни. У цей непростий для країни час вони мають значення значно більше, ніж просто спортивні змагання. Вони об’єднують людей, дають дітям і дорослим можливість займатися улюбленою справою, спілкуватися, розвиватися та хоча б на кілька днів відчути атмосферу миру, інтелектуальної боротьби й спортивного свята.

Переконаний, що саме такі турніри демонструють силу й незламність України. Попри всі труднощі ми продовжуємо жити, працювати, виховувати дітей, організовувати змагання та розвивати шахи. Дуже хотілося б, щоб таких турнірів ставало дедалі більше, адже вони не лише сприяють спортивному зростанню шахістів, а й об’єднують нашу шахову спільноту та зміцнюють віру в майбутнє.

е2е4: Чи траплялися на турнірах ситуації, коли правильне рішення, з точки зору правил, було дуже непросто прийняти з людської точки зору?

Вадим Казмірук: Так, за роки суддівської діяльності мені довелося побачити чимало різних ситуацій. Були випадки, коли рішення доводилося приймати виключно відповідно до правил, хоча по-людськи було дуже шкода шахістів. Саме такі моменти найбільше запам’ятовуються і стають важливими уроками на майбутнє.

Перший випадок, який пам’ятаю й досі, стався на одному зі змішаних турнірів. Маленький хлопчик, приблизно восьми років, який мав лише початковий розряд, грав проти досвідченого першорозрядника. Попри різницю в класі, він провів чудову партію і фактично вже перемагав. Його пішак дійшов до останньої горизонталі й мав перетворитися на ферзя... Але, поспішаючи, хлопчик виконав перетворення двома руками: однією поставив пішака на останню горизонталь, а другою одночасно поставив ферзя. За Правилами шахів це вважається неможливим ходом. Оскільки раніше в цій партії він уже допустив один неможливий хід, другий автоматично означав поразку.

Зізнаюся, саме в цьому випадку я ще раз замислився над одним із шахових правил, яке й досі вважаю для себе одним із найменш зрозумілих. Йдеться про правило виконання ходу двома руками. Як суддя, я безумовно зобов’язаний його застосовувати, адже правила є однаковими для всіх. Проте як шахіст я до кінця не поділяю логіку саме цього пункту. На мою думку, незалежно від того, однією чи двома руками зроблено хід, він усе одно залишається шаховим ходом. Мені здається, що суть шахів полягає насамперед у якості прийнятих рішень, глибині задуму та красі партії, а не в тому, скількома руками було виконано хід. Але, незважаючи на власне ставлення до цього правила, суддя не має права керуватися особистими переконаннями – він зобов’язаний однаково застосовувати чинні Правила шахів до всіх учасників змагань. Було дуже боляче бачити сльози дитини, яка чесно переграла сильнішого суперника, але через незнання й хвилювання втратила заслужену перемогу.

Інший випадок стосувався правил використання мобільних телефонів. Перед початком турніру всі учасники були неодноразово попереджені, що телефон має бути вимкнений, а будь-який його звуковий сигнал призведе до автоматичної поразки. Один із шахістів справді вимкнув телефон, але під час партії несподівано спрацював будильник. Як виявилося, на деяких моделях телефонів він може спрацювати навіть у вимкненому стані. На жаль, правила не залишали мені вибору – довелося зафіксувати поразку, хоча було очевидно, що жодного навмисного порушення з боку гравця не було.

Є ще одна історія, яка стала для мене важливим професійним уроком. Це було на початку моєї суддівської кар’єри під час одного з місцевих турнірів. Як часто буває, після завершення своїх партій учасники зібралися навколо останньої гри, яка ще тривала. У ній менш досвідчений шахіст несподівано перегравав фаворита турніру. Напруга була настільки великою, що один із глядачів не стримав емоцій і голосно вигукнув: "Шах!". Хоча, найімовірніше, гравець і сам побачив би цей хід, підказка вже прозвучала. Мені довелося покарати порушника, а партію призначити на перегравання. Під час повторної гри фаворит уже не припустився помилок і переміг. Було прикро усвідомлювати, що шанс на заслужену перемогу в менш досвідченого шахіста було втрачено через необережні дії глядача.

Саме після того випадку я змінив свій підхід до організації турнірів. Тепер на всіх відповідальних змаганнях учасники, які вже завершили партії, не залишаються біля ігрових столів. Глядачі також не мають можливості перебувати поруч із партіями, що тривають. Це дозволяє максимально захистити шахістів від будь-яких сторонніх підказок чи випадкового втручання.

Вадим Казмірук і Василь Лях

Такі ситуації навчили мене головного: суддя повинен не лише досконало знати правила, а й постійно аналізувати власний досвід. Адже кожне складне рішення – це ще один урок, який допомагає зробити наступні змагання справедливішими, комфортнішими та професійнішими для всіх учасників.

е2е4: На якому турнірі хотіли б побувати в якості арбітра?

Вадим Казмірук: Безумовно, як і будь-який арбітр, я мрію працювати на найпрестижніших шахових турнірах світу. Мені було б дуже цікаво ще раз отримати можливість судити чемпіонати Європи та світу серед юнаків, адже саме там зростає майбутнє світових шахів.

Втім, якщо говорити про найбільшу професійну мрію, то це, безперечно, шахова Олімпіада або Турнір претендентів. Це змагання найвищого рівня, де виступають найсильніші шахісти світу. Для будь-якого арбітра робота на таких турнірах є не лише великою честю, а й безцінним професійним досвідом.

е2е4: На ваш погляд, чи є якісь проблемні питання зараз у підготовці та роботі арбітрів в Україні і якщо так, які варіанти вирішення бачите?

Вадим Казмірук: Що стосується розвитку суддівства в Україні, то, на мою думку, сьогодні існує кілька проблем, які потребують уваги.

Насамперед дуже непросто прогресувати молодим арбітрам. Для отримання нових суддівських категорій необхідно відсудити певну кількість офіційних змагань відповідного рівня. Але на практиці потрапити до суддівської колегії чемпіонату України молодому судді досить складно. Найчастіше організатори залучають місцевих або вже добре відомих досвідчених арбітрів, що цілком зрозуміло. Водночас молодим спеціалістам через це набагато важче отримати необхідний досвід і виконати вимоги для подальшого професійного зростання.

Ще одна проблема – недостатня мотивація. Розмір оплати праці суддів на багатьох офіційних змаганнях сьогодні не відповідає рівню відповідальності та навантаження. Крім того, участь у турнірах часто пов’язана з додатковими витратами на дорогу та проживання. Не кожен молодий арбітр має можливість фінансувати такі поїздки власним коштом. У результаті частина перспективних суддів просто втрачає мотивацію до професійного розвитку.

Не менш складною є й можливість працювати на міжнародних змаганнях. Кількість місць, які отримує Україна для участі арбітрів у великих міжнародних турнірах, дуже обмежена. Зазвичай це лише одна або дві кандидатури. Природно, що перевага надається найбільш досвідченим і авторитетним арбітрам, які багато років гідно представляють нашу країну. Однак водночас хотілося б, щоб поступово більше можливостей отримувало і молоде покоління суддів. Адже без практики на високому рівні неможливо підготувати нову зміну.

Саме тому, на мою думку, сьогодні важливо працювати одразу в кількох напрямках: підвищувати престиж суддівської професії, створювати кращі фінансові умови для роботи арбітрів, активніше залучати молодих спеціалістів до суддівства всеукраїнських змагань і забезпечувати поступову передачу досвіду від старшого покоління молодшим колегам.

Переконаний, що українська школа шахового суддівства має дуже високий рівень і великий потенціал. І якщо молоді арбітри матимуть більше можливостей для професійного розвитку, то в майбутньому Україна буде ще ширше представлена на найпрестижніших міжнародних турнірах.

Вадим Казмірук і перший віцепрезидент Федерації шахів України Володимир Ковальчук

Про роботу ФШУ 

е2е4: Ви є членом одразу чотирьох комісій Федерації шахів України! Це президія колегії суддів, дитячо-юнацька, кваліфікаційна та спортивно-технічна комісії. Розкажіть про ваші функції, вашу діяльність у цих підрозділах ФШУ.

Вадим Казмірук: Так склалося, що на сьогодні я єдиний, хто входить одразу до чотирьох комісій Федерації шахів України. До дитячо-юнацької комісії та президії колегії суддів я цілеспрямовано прагнув потрапити, тому що вважаю, що мій досвід і знання можуть бути корисними для роботи на цих напрямках. Мені є чим поділитися з колегами, і я хотів би разом із ними робити свій внесок у розвиток дитячо-юнацьких шахів та суддівства в Україні.

До складу ще двох комісій – кваліфікаційної та спортивно-технічної – мене запросили колеги Олександр Приходько та Дмитро Горощенко. Я не міг відмовитися, адже розумію, що вони звернулися до мене не випадково. Якщо є можливість бути корисним і разом із колегами працювати над розвитком українських шахів, я вважаю, що потрібно цю можливість використовувати.

Якщо говорити про конкретні функції, то дитячо-юнацька комісія Федерації шахів України відповідає за розвиток дитячо-юнацьких шахів. Зокрема, ми займаємося формуванням збірних команд України для участі в чемпіонатах Європи та світу, визначаємо місця проведення чемпіонатів України, обговорюємо питання формування делегацій, призначення їхніх керівників та багато інших важливих питань, пов’язаних із дитячо-юнацькими шахами.

Президія колегії суддів займається питаннями розвитку та вдосконалення шахового суддівства в Україні. Ми присвоюємо суддівські категорії, розглядаємо спірні та конфліктні ситуації, які виникають під час проведення змагань, надаємо роз’яснення суддям на місцях. Також проводимо суддівські семінари, спрямовані на підвищення кваліфікації арбітрів, організовуємо іспити. Тобто наше завдання – зробити так, щоб рівень українського шахового суддівства постійно зростав.

Кваліфікаційна комісія займається питаннями присвоєння спортивних розрядів, обрахунку рейтингів та дотримання кваліфікаційних вимог. Особисто для мене важливий напрямок роботи – контроль за тим, щоб турніри, де виконуються норми майстра спорту та вищі норми, відповідали всім необхідним вимогам. Ми аналізуємо умови проведення таких змагань, визначаємо, чи відповідають вони встановленим критеріям, і розглядаємо різні нестандартні випадки, пов’язані з кваліфікаційними вимогами до шахістів.

Окремий напрямок – спортивно-технічна комісія. Це відносно нова комісія, основне завдання якої – підвищення якості проведення та організації шахових змагань. Ми аналізуємо місця проведення чемпіонатів України, великих опенів та інших масштабних турнірів, перевіряємо, наскільки вони відповідають необхідним вимогам і стандартам, та обговорюємо можливість проведення там змагань у майбутньому. Тобто наше завдання – зробити так, щоб українські турніри організаційно ставали дедалі кращими.

Звичайно, мій внесок у роботу цих комісій не є визначальним, адже у будь-якій комісії працює низка шахістів, які виконуючи свою роботу на громадських засадах, об’єднані однією метою: зробити так, щоб Україна залишалася однією з найсильніших шахових країн світу, щоб наші спортсмени й надалі гідно представляли державу на міжнародній арені. І, звичайно, для кожного з нас дуже важливо бачити результат цієї роботи – наших чемпіонів на п’єдесталах, чути український гімн під час нагородження і розуміти, що ти також зробив свій невеликий внесок у ці перемоги.

е2е4: Ви "тримаєте руку на пульсі" шахового життя не тільки рідної Дніпропетровщини, а й усієї країни. Що можете сказати глобально, як тренер, як організатор: чи треба, на вашу думку, щось змінювати системно в роботі ФШУ? Або наразі, після оновлення складу ФШУ у 2024-му році, поточний стан справ вважаєте добрим і таким, що не потребує змін? 

Вадим Казмірук: Як на мене, будь-яка громадська організація має бути відкритою до критики. І це, насправді, добре, тому що завжди є що покращувати, завжди можна знайти більш ефективні шляхи розвитку. Але водночас я вважаю, що сьогодні точно не час для якихось революційних чи радикальних змін. В Україні триває війна, тому руйнувати те, що вже створено і працює, було б неправильно. Водночас навіть у такі часи є питання, які потрібно порушувати й поступово вирішувати.

Одне з найбільш болючих для мене питань – нерівномірний розвиток шахів у різних регіонах України. У нас традиційно є дуже сильні шахові центри – Київ, Львів, Дніпро, Вінниця, Харків та інші міста. Але водночас є області й регіони, де немає навіть повноцінних місцевих шахових федерацій, не кажучи вже про розвинену систему дитячих шахових гуртків і спортивних шкіл. На мою думку, це велика проблема. Ми повинні прагнути до того, щоб шахи розвивалися по всій Україні, а регіони мали можливість конкурувати між собою. Сьогодні навіть є міста з населенням у кількасот тисяч людей, де фактично немає жодного повноцінного шахового осередку. Для мене це неприйнятно. Федерація повинна більше працювати саме над розширенням шахової географії України.

Ще одне питання – робота численних комісій при Федерації шахів України. Сьогодні люди, які входять до цих комісій, працюють переважно на громадських засадах, тобто фактично без оплати. З одного боку, це говорить про відданість людей шахам. Але з іншого – виникає проблема відповідальності та мотивації. Людина працює у вільний від основної роботи час, і зрозуміло, що далеко не завжди може приділити цьому стільки уваги, скільки потрібно.

Я вважаю, що хоча б керівники ключових комісій повинні мати певну оплату за свою роботу та відповідальність. Тоді можна буде ставити перед ними конкретні завдання, визначати терміни їх виконання й вимагати конкретного результату. Це дозволило б зробити роботу федерації більш системною та ефективною.

Також Україні дуже не вистачає великих шахових опенів і фестивалів. Зараз, під час війни, зрозуміло, що проведення масштабних міжнародних заходів має свої об’єктивні обмеження. Але якщо згадати довоєнний період, проблема також існувала. Наші шахісти часто були змушені їхати за кордон, щоб набирати рейтинг, виконувати міжнародні норми та отримувати необхідний досвід. Те саме стосується й суддів: молодим арбітрам потрібні міжнародні турніри всередині країни, де вони могли б набувати досвіду та виконувати необхідні умови для отримання міжнародних категорій.

Тому нам потрібно створювати власну сильну внутрішню шахову інфраструктуру. Спочатку ми повинні забезпечити можливості для розвитку українських шахістів і тренерів у себе в країні, а вже потім розширювати їхні можливості за кордоном.

Окремо я хотів би звернути увагу на ситуацію у спортивних школах. Тренери досі працюють за навчальними програмами, які фактично не відповідають сучасним реаліям і не оновлювалися багато років. На мою думку, це серйозна проблема. Шахи за останні десятиліття дуже змінилися: з’явилися комп’ютерні технології, шахові платформи, сучасні методики підготовки, нові підходи до тренувального процесу. А програми повинні відповідати сучасному рівню шахів. Тут дуже важливо налагодити ефективнішу співпрацю Федерації шахів України з Міністерством молоді та спорту. Від цієї взаємодії залежить дуже багато: програми підготовки, умови роботи тренерів, оплата суддівства, присвоєння тренерських звань та багато інших питань.

Сьогодні виходить парадоксальна ситуація: тренери на місцях працюють за невеликі кошти, виховують чемпіонів України, Європи та світу, які потім представляють нашу державу на міжнародній арені, але самі тренери при цьому не мають достатньої мотивації та підтримки. Я вважаю, що необхідно створити системну програму підтримки найкращих спортсменів і тренерів. Потрібно не лише допомагати їм фінансово, а й популяризувати їхні досягнення. Україна повинна знати своїх чемпіонів.

У нас є чемпіони світу та Європи, є перемоги українських шахістів в особистих і командних заліках, але про це знає далеко не все суспільство. Шахи приносять Україні величезну кількість міжнародних нагород, але за рівнем уваги медіа вони часто значно поступаються іншим видам спорту. На мою думку, це потрібно змінювати. Наші чемпіони та їхні тренери повинні бути відомими широкому загалу, адже вони так само є спортивною гордістю України.

Ще один важливий напрямок – тренувальні збори. На сьогодні їх якість і кількість, на мою думку, недостатні. Нам потрібно мати можливість залучати до роботи з найкращими українськими шахістами сильних тренерів і фахівців із різних країн світу. Потрібно проводити більше якісних зборів, створювати умови не лише для інтенсивної підготовки, а й для відновлення спортсменів.

Хотілося б також більшої уваги до екіпірування збірних команд, підтримки спортсменів у побутових питаннях, організації поїздок та інших складових, які безпосередньо впливають на результат. Я вважаю, що для талановитих шахістів потрібно створити комплексну програму підтримки, яка супроводжуватиме спортсмена від юнацького віку до найвищого рівня.

Ще одне питання, яке давно потребує вирішення, – шахи в загальноосвітніх школах. Переконаний, що уроки шахів у школах могли б стати дуже важливим інструментом розвитку дітей. Ми говоримо про необхідність виховувати розумну, інтелектуальну націю, і шахи якраз є одним із тих видів діяльності, які розвивають логічне та стратегічне мислення, концентрацію, відповідальність за власні рішення. У понад 30 країнах світу шахи давно інтегровані в систему шкільної освіти. Думаю, Україні також варто вивчати цей досвід і створювати власну ефективну модель. Це дозволило б значно збільшити кількість дітей, які знайомляться із шахами, а серед них згодом з’являлися б і майбутні чемпіони.

Звичайно, реалізація всіх цих ідей потребує значних фінансових ресурсів. Тому я вважаю, що при Федерації шахів України можна було б створити окремий напрямок або робочу групу, яка займалася б саме стратегічним розвитком: пошуком меценатів і спонсорів, залученням додаткового фінансування, розвитком співпраці з Міністерством молоді та спорту, популяризацією шахів у суспільстві та реалізацією довгострокових програм підтримки спортсменів і тренерів. Я не вважаю, що все це можна змінити за один день. Але якщо системно працювати над цими питаннями, поступово залучати нових людей, шукати фінансові можливості, переймати найкращий міжнародний досвід і не боятися сучасних підходів, українські шахи можуть зробити ще один великий крок уперед.

Для мене головне – не просто критикувати те, що працює неідеально, а пропонувати конкретні рішення. Я вважаю, що сьогодні нам потрібна не революція, а системна, послідовна робота. І якщо кожен, хто має можливість впливати на розвиток шахів, зробить свій внесок, результат обов’язково буде.

Про себе 

е2е4: Розкажіть детальніше про себе. Ви зараз продовжуєте мешкати у Кривому розі чи "перебралися" у Дніпро? Окрім шахів, чи маєте ще якісь хобі?  

Вадим Казмірук: Так, я народився у Кривому Розі й усе життя мешкаю саме тут. Від початку повномасштабної війни я також нікуди не виїжджав і не змінював місця проживання. Звичайно, як один із керівників Дніпропетровської обласної федерації шахів, досить часто буваю в Дніпрі – на змаганнях, зборах, різноманітних заходах. Але при цьому залишаюся патріотом свого міста.

Свого часу мені пропонували переїхати до Дніпра, були пропозиції і з інших шахових центрів – зокрема, Києва та Вінниці. Але я вирішив залишитися у Кривому Розі. Вважаю, що тут у мене є своя місія. Мені хочеться розвивати шахи саме у своєму регіоні, робити внесок у розвиток Дніпропетровщини і, зрештою, працювати на користь України.

Що стосується моїх захоплень, то шахи, звичайно, є головним, але далеко не єдиним моїм хобі. Мабуть, у цьому я теж типовий шахіст, адже історично склалося, що шахісти часто цікавляться різними інтелектуальними та настільними іграми. Я люблю карти, покер, преферанс, більярд, настільний теніс… Подобаються футбол, волейбол, баскетбол. Тобто вважаю себе досить різнобічною людиною і за можливості намагаюся розвиватися в різних напрямках. 

е2е4: Активна шахова діяльність забирає багато часу та сил. Звідки берете мотивацію? І ця діяльність є для вас професією чи вже чимось більшим? 

Вадим Казмірук: Звичайно, моя професійна та громадська діяльність забирають дуже багато часу. За кожним із цих напрямків: тренерської, організаційної, суддівської діяльності, стоять люди, турніри, організаційна робота, тренування, поїздки та безліч інших питань, які потребують часу й уваги. Значну частину свого вільного часу спрямовую на роботу з молодим поколінням, на розвиток шахів і на те, щоб цей вид спорту в нашому регіоні та в Україні загалом розвивався.

Я не знаю, наскільки правильно називати це місією, але, можливо, саме в цьому і полягає моє призначення. Я отримую задоволення від того, що можу бути корисним дітям, спортсменам, тренерам, шаховій спільноті. І дуже хочеться, щоб після мене залишився якийсь позитивний слід в українських шахах – не лише у вигляді моїх особистих результатів, а передусім у вигляді людей, яких я навчив, спортсменів, яким допоміг стати сильнішими, і справ, які вдалося зробити для розвитку шахів.

Якщо через багато років я зможу озирнутися назад і сказати, що зробив усе, що міг, для свого міста, регіону та українських шахів, – думаю, це і буде для мене найкращим результатом.

Автор: Олег Столяревський 

Фото: із соцмереж з особистого архіву Вадима Казмірука